Програма «Велике читання»
«451° за
Фаренгейтом»
Рекомендації для читача Про автора
Рей Бредбері (нар.
у 1920 р.)
Рей Даглас Бредбері народився 22 серпня 1920 року у місті
Вокеган, штат Іллінойс, у сім’ї, до якої колись, у сімнадцятому столітті,
належала жінка, котру судили як одну із салемських відьом. Сім’я Бредбері у
1934 році вирушила через усю країну до Лос Анджелеса, причому юний Рей вискакував
з їхнього старого авто на кожній зупинці, щоб зробити набіг на місцеву
бібліотеку в пошуках книжок Френка Баума про країну Оз.
У 1936 році Бредбері пройшов через своєрідний “обряд
ініціації”, знайомий більшості читачів наукової фантастики: через усвідомлення
того, що він не самотній у своїх уподобаннях. У крамниці книжкового секондхенду
в Голлівуді він натрапив на листівку, яка рекламувала зустрічі “Товариства
шанувальників наукової фантастики Лос Анджелеса”. В захопленні він приєднався
до щотижневих засідань, які проходили ввечері в четвер, розростались і зрештою
привернули увагу таких легендарних авторів наукової фантастики, як Роберт Хайнлайн,
Лі Брекетт, і майбутнього засновника сайєнтології Рона Хаббарда.
Після відмови з бульварного журналу “Weird Tales” (“Таємничі
історії”) він послав
своє оповідання “Повернення” у журнал “Mademoiselle” (“Мадмуазель”). Там цей рукопис
помітив молодий помічник редактора на ймення Трумен Капоте, визволив із купи
паперів і посприяв його публікації в журналі. “Повернення” посіло призове місце
на конкурсі оповідань імені О. Генрі 1947 року.
Але найважливішою подією для Бредбері у 1947 році, без
сумніву, був початок його довгого шлюбу з Маргарет Мак-Клур. Вони познайомились
у квітні 1946-го у книжковій крамниці братів Фаулер, де вона працювала – і
спочатку прийняла його за магазинного злодія: “Як тільки я зрозуміла, що він не
краде книжки, тут це і сталось. Я закохалася в нього”.
У 1950 році друга книжка Бредбері “Марсіанські історії”
набула форми пов’язаних між собою оповідань про колонізацію червоної
планети. Як завжди у його творчості, технологія поступилась місцем історіям про
людське життя.
Бредбері написав роман “451º за Фаренгейтом” на
орендованій друкарській машинці у підвалі бібліотеки імені Лоренса Кларка Павелла Каліфорнійського університету в
Лос Анджелесі, де він знаходив притулок, – адже вдома його постійно
відволікали від роботи двоє малих дітей.
Редактор видавництва “Баллантайн букс” Стенлі Кауффман, який пізніше протягом
тривалого часу працював кінокритиком у журналі “The New Republic” (“Нова республіка”), спеціально літав
у Лос Анджелес, щоб пройтися по рукопису разом із Бредбері, посилено годуючи
автора – любителя солодощів – величезними порціями морозива.
Книжка викликала захоплені відгуки. Донині вона
продається в кількості щонайменше 50 000 примірників у рік і стала знаковою для
читачів і письменників усього світу, які живуть в умовах репресивних режимів.
У 2004 році Бредбері отримав Національну медаль мистецтв
– президентську нагороду, якою відає Національний фонд сприяння мистецтву. Його
було відзначено за “літературний дар, проникнення у стан людини і відданість
ідеї свободи особистості”.
Інтерв’ю з Реєм Бредберрі
5 січня 2005 року Дана Джойя, колишній голова
Національного фонду сприяння мистецтву, взяв інтерв’ю у Рея Бредбері в
Лос-Анджелесі. Подаємо уривок з
їхньої розмови.
Дана Джойя: Як Ви прийшли до написання роману “451º за
Фаренгейтом”?
Рей Бредберрі: У 1950 році народилась наша перша дитина,
а у 1951 – друга, тож наш дім наповнювався дітьми. Це було дуже голосно, це
було надзвичайно чудово, але в мене не було грошей, щоб орендувати офіс. Я
бродив навколо університетської бібліотеки Лос Анджелеса і з’ясував, що там є
спеціальна кімната для друкування, де можна орендувати друкарську машинку за 10
центів на півгодини. Отож я прийшов туди з торбою двадцятип’ятицентовиків. Того
дня я почав свій роман і закінчив його через дев’ять днів. Але ж Господи, яке це було місце! Я бігав східцями вгору і
вниз і хапав книжки зі стелажів, щоб знайти якусь цитату, тоді біг назад і
вставляв її в роман. Книжка сама
написалася за дев’ять днів, бо бібліотека звеліла мені зробити це.
Д.Д.: Хто подав ідею спалення книжок у Вашому романі?
Р.Б.: Ну, звичайно, Гітлер. Коли мені було п’ятнадцять, він
спалював книжки на вулицях Берліна . Згодом я дізнався про бібліотеки
Александрії, спалені п’ять тисяч років тому. Це глибоко засмутило мою душу. Оскільки я отримав освіту
самотужки, це означає, що моїм учителям — бібліотекам — загрожує небезпека. І якщо таке могло трапитися в
Александрії, якщо таке могло трапитися в Берліні, то, можливо, таке може
трапитися де-небудь у майбутньому, і моїх героїв буде вбито.
Д.Д.: Чи відчуваєте Ви через кілька десятиліть після
написання роману “451º за Фаренгейтом”, що цілком точно передбачили майбутнє?
Р.Б.: О Боже! Я ніколи не вірив у передбачення. Це справа
інших людей, таких як Герберт Веллс із його “Формами прийдешнього”. Я часто
говорив: я намагався не передбачати, але захищати й запобігати. Якщо я можу
переконати людей припинити те, що вони роблять, ходити в бібліотеку і бути
поміркованими, без зайвого догматизму і сором’язливості, то це добре. Я можу
вчити людей насправді відчувати, що вони живі.
Д.Д.: Чи Ви думали з самого початку, що ця книжка
розповідатиме про розвиток і трансформацію характеру Монтега?
Р.Б.: Жодної хвилини. Ні. Все повинно траплятися тільки
тому, що воно мусить трапитися. Чудова іронія цієї книжки полягає в тому, що
Монтега вчить дівчинка-підліток. Вона не знає, що робить. Вона – такий активний
романтик, і вона мандрує світом. І при
цьому вона справді жива. Цим і приваблива. І Монтег переймається її романтичною
енергією.
ДД: Як
ви думаєте, яка подія є поворотним пунктом у романі, що спонукає Монтега до
його нового життя?
РБ: Ну, це той момент, коли пані Гадсон згоряє разом зі
своїми книжками. Це поворотний пункт, коли все скінчено і вона вирішує померти
разом з тими, кого любить: зі своїми собаками, зі своїми котами, зі своїми
книгами. Вона жертвує своїм життям. Вона воліє радше померти, ніж залишитися
без них.
ДД: Якби ви приєдналися до спільноти, яка з’являється в
кінці роману “451º за Фаренгейтом” і
мусили запам’ятати одну книжку, яка б це була книжка?
РБ: Це була б “Різдвяна пісня”. Я думаю, що ця книжка
вплинула на моє життя більше, ніж будь-яка інша, тому що це книжка про життя,
це книжка про смерть. Це книжка про тріумф.
ДД: Чому люди мають читати романи?
РБ: Тому що ми намагаємось осягнути таємницю нашої любові,
і не має значення, кого або що ми любимо. Дуже часто любові настає кінець і ми
мусимо шукати нову. Ми рухаємося від
роману до роману.
За
матеріалами Національного фонду сприяння мистецтву (National Endowment for the Arts
http://www.neabigread.org/books/fahrenheit451/